На что мне черные брови шевченко
ДУМКА
Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі,
Нащо літа молодії,
Веселі, дівочі?
Літа мої молодії
Марно пропадають,
Очі плачуть, чорні брови
Од вітру линяють.
Серце в’яне, нудить світом,
Як пташка без волі.
Нащо ж мені краса моя,
Коли нема долі?
Тяжко мені сиротою
На сім світі жити;
Свої люде — як чужії,
Ні з ким говорити;
Нема кому розпитати,
Чого плачуть очі;
Нема кому розказати,
Чого серце хоче,
Чого серце, як голубка,
День і ніч воркує;
Ніхто його не питає,
Не знає, не чує.
Чужі люде не спитають —
Та й нащо питати?
Нехай плаче сиротина,
Нехай літа тратить!
Плач же, серце, плачте, очі,
Поки не заснули,
Голосніше, жалібніше,
Щоб вітри почули,
Щоб понесли буйнесенькі
За синєє море
Чорнявому зрадливому
На лютеє горе!
ДУМКА («Нащо мені чорні брови…»)
Джерела тексту:
першодрук у «Кобзарі» 1840 (с. 83 — 87);
«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 26 — 27);
чистовий автограф у рукописній збірці «Поезія Т. Шевченка. Том первий»
(ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 4);
«Кобзар» 1860 (с. 40 — 41).
Подається за «Кобзарем» 1860. Довільне редакторське виправлення Д.
С. Каменецького у рядку 31 «Голоснійше, жалібнійше» усувається і відновлюється
автентичний текст за рукописом «Поезія Т. Шевченка. Том первий»: «Голосніше,
жалібніше» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 4). Так рядок друкувався і в двох
попередніх виданнях — «Кобзарях» 1840 і 1844. Датується орієнтовно: 1838 р.,
С.-Петербург.
Первісний автограф не відомий. Найраніший текст, що дійшов до нас, —
першодрук у «Кобзарі» 1840. З «Кобзаря» 1840 вірш передруковано з деякими
орфографічними змінами та переробкою рядка 16 («Ні з ким веселитись» на «Ні з
ким говорити») в «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844. Того ж року з
«Кобзаря» 1840 Я. П. де Бальмен переписав вірш (польською транслітерацією) до
ілюстрованої ним та М. С. Башиловим рукописної збірки «Wirszy T. Szewczenka»
(ІЛ, ф. 1, № 79, с. 69 — 72). 20 липня 1844 р. Я. П. де Бальмен переслав цю
збірку В. О. Закревському для передачі Шевченкові (див.: Т. Г. Шевченко в
документах і матеріалах. — К., 1950. — С. 71 — 72). Вірш поширювався і в
інших рукописних списках з «Кобзаря» 1840 (у збірці, тепер неповній, без дати,
творів Т. Г. Шевченка і М. Ю. Лермонтова — ІЛ, ф. 1, № 629, арк. 2 — 2 звор.;
«Кобзарі» середини XIX ст. — ІЛ, ф. 1, № 83, с. 37 — 38; недатованому «Кобзарі»
— ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 1, с. 77 — 78) та «Чигиринського Кобзаря і
Гайдамаків» 1844 (неповний список 40 — 50-х років XIX ст. — ІЛ, ф. 1, № 51;
список у «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченкові, — ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп.
1, № 3, с. 131 — 132).
Після повернення із заслання, готуючи нове видання творів, поет у
рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (арк. 12 — 12 звор.) створив нову
обробку тексту вірша: виправив рядок 9, вніс виправлення в рядки 10, 15, 21
(заміна порівняльного сполучника «як» на «мов»). Рядок 16 у цьому автографі
спочатку збігався з текстом «Кобзаря» 1840: «Ні з ким веселитись», але тут же
Шевченко закреслив останнє слово і над ним /603/ написав «говорити»,
подавши, таким чином, рядок за «Чигиринським Кобзарем і Гайдамаками» 1844.
Оскільки Головне управління цензури 25 липня 1859 р. не схвалило рукопису
«Поезія Т. Шевченка. Том первий», а дало згоду лише на нове видання раніше
друкованих творів поета, нова обробка «Думки» («Нащо мені чорні брови…») не
ввійшла до нового видання — «Кобзаря» 1860. Оригіналом для складання вірша в
«Кобзарі» 1860 послужив 12-й аркуш розшитого між 28 листопада і 5 грудня 1859
р. рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», виправлений Д. С. Каменецьким.
Виправлення Д. С. Каменецького мали на меті наблизити вірш до санкціонованого
до нового видання Головним управлінням цензури тексту книжки «Чигиринський
Кобзар і Гайдамаки» 1844. У рядках 9, 10, 15, 21 Д. С. Каменецький закреслив
новостворені Шевченкові варіанти і послідовно відновив давніші друковані
варіанти «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844. Інші його виправлення
стосувалися орфографії і пунктуації («мені» виправлено на «мині» тощо), а в
рядку 31 — мови. Д. С. Каменецький довільно виправив цей рядок («Голосніше,
жалібніше» на «Голоснійше, жалібнійше») і, таким чином, запровадив у текст не
властиву Шевченкові мовну форму. За цим автографом і з усіма зазначеними
виправленнями Д. С. Каменецького вірш надруковано в «Кобзарі» 1860 (с. 40 —
41; друкування завершено до 15 січня, дозвіл цензора В. М. Бекетова на випуск у
світ — 23 січня 1860 р.).
З «Кобзаря» 1860 зроблено списки вірша у рукописній збірці
«Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 84 — 85); у
«Кобзарі» 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 23 звор. — 24; криптонім
власника: А. Ч.); у «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, с. 107 — 108);
записній книжці П. М. Волгіна 1872 р. (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 636, арк. 36
звор. — 37); зошиті І. Д. Гніпова першої половини 70-х років XIX ст. (ДАРФ, ф.
112, оп. 2, № 709, арк. 2 — 2 звор.) та ін.
Тематично прилягаючи до попередніх «Думок» («Тече вода в синє
море…», «Вітре буйний, вітре буйний!..», «Тяжко-важко в світі жити…»), вірш
є варіацією народнопісенних мотивів дівочої самотності й сирітства, які
Шевченко найбільш активно розробляв у поезіях періоду заслання («Якби мені
черевики…», «І багата я…», «Закувала зозуленька…» та ін.). Наводимо
фрагменти пісень «Горе ж мені, горе, несчастная доле…» та «Вийду на поле,
гляну на море…», що за своїм змістом близькі до Шевченкового твору:
Мені тільки пари, що оченьки карі!
Тілько ж мені до любові, що чорнії брови!
Очі ж мої карі, біда мені з вами, —
Не хочете привикати без милого самі!
(Труды этнографическо-статистической экспедиции… собранные П. П.
Чубинским. — Т. 5. — С. 2).
Вийду на поле, гляну на море —
Сама я знаю, що мені горе,
Сама я знаю, чого я плачу:
Бо вже милого повік не зобачу.
Пропали мої марне літа!
(Там само. — С. 360). /604/
Попередня
Головна
Наступна
Варіанти
‘
);
var is_ok = false;
var err_text;
if(parent)parent.document.onkeypress=on_key_press;
document.onkeypress=on_key_press;
is_ok = true;
//–>
Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
Источник
томилась
И, на удивленье людям,
В тополь превратилась.
В дом родимый не вернулась,
Счастья не узнала —
Стала тоненькой, высокой,
До тучи достала.
В темной роще ветер воет,
По полю гуляет.
Он на тополь налетает,
К земле пригибает.
[Петербург, 1839]
Думка
Перевод В. Звягинцевой
{23}
На что черные мне брови
Да карие очи,
На что юность мне девичья —
Нет ее короче.
Годы мои молодые
Даром пропадают,
Брови черные, густые
От ветра линяют.
Сердце вянет и томится,
Как птица в неволе…
На что же мне краса моя
Без счастливой доли?
Тяжко жить мне сиротою
Без родного крова,
И родные — что чужие,
Не с кем молвить слова,
Никто меня не расспросит,
О чем плачут очи.
Сказать некому дивчине,
Чего сердце хочет,
Отчего оно, как голубь,
Воркует, чуть дышит;
Никто знать того не знает,
Не знает, не слышит.
Ни о чем не спросят люди,
Да на что и знать им —
Пускай плачет сиротина,
Пускай годы тратит…
Плачь же, сердце, плачьте, очи,
Пока свет вам светит,
Громче, жалобнее плачьте,
Чтоб услышал ветер
И унес бы мои слезы
За синее море,
Пригожему, неверному
На лютое горе.
[Петербург, 1839]
К Основьяненко
Перевод В. Державина
{24}
Бьют пороги; всходит месяц,
Как в древнее время.
Нету Сечи; нет того, кто
Верховодил всеми.
Нету Сечи! Очереты
Над Днепром вздыхают:
«Куда наши дети делись?
Где они гуляют?»
Чайка с криком реет, словно
Мать над сыном стонет,
Солнце греет, ветер веет,
Пыль по степи гонит.
А над степью той курганы
Стоят и тоскуют,
У буйного спрашивают:
«Где ж наши пануют?
Где пануют, где пируют?
Где запропастились?
Воротитесь, гляньте: в поле
Колосья склонились
Там, где ржали ваши кони,
Где трава шумела,
Там, где кровь татар и ляхов
Морем багровела…
Воротитесь!»
«Не вернутся! —
Грянули, сказали
Волны в море. — Не вернутся,
Навеки пропали».
Правда, море, правда, волны:
Такая их доля!
Не дождемся долгожданных,
Не дождемся воли,
Схоронили казачество
Седые курганы,
Не покроют Украину
Красные жупаны.
Убогая, сиротою
Над Днепром рыдает;
Мук ее никто не видит,
Слез не замечает.
Видит недруг и смеется…
Смейся, враг лукавый,
Да не очень: знай — все гибнет,
Но не гибнет слава!
Встанет слава и расскажет,
Что было на свете,
И где — правда и где — кривда,
Скажет — чьи мы дети.
Наша дума, наша песня
Не умрет, не сгинет…
Вот в чем, люди, наша слава,
Слава Украины!
Не украшена ни златом,
Ни хвастливой ложью,
Громозвучна и правдива,
Будто слово божье:
Правда ль, батько-атамане?
Правда ль — песня эта?
Эх, если бы!., да что скажешь,
Коль уменья нету.
А к тому же здесь мне люди
Враждебны и чужды.
Скажешь ты: «Не уступай им!» —
Да что в этом нужды?
Посмеются над псалмами,
Что вылью слезами;
Посмеются… Тяжко, батько,
Тяжко жить с врагами!
Поборолся бы я с ними,
Если б сил хватило;
И запел бы я, да песню
Нужда задушила.
Таково-то мое горе!
Я зимой суровой
По снегам брожу, и трудно
Не шуми, дуброва,{25}
Мне запеть… А ты, как прежде,
С песней неразлучен!
Тебя люди уважают
За голос могучий.
Пой про Сечь им и степные
Курганы-могилы,
Где какой курган насыпан,
Кого схоронили;
Пой про диво, что пропало
В минувшие лета!
Батько! Грянь же, чтобы стало
Слышно всему свету:
Как рубилась Украина
За волю и право,
Как по свету полетела
Казацкая слава:
Батько, грянь, орел наш сизый!
Пусть хоть раз единый
Нагляжуся я сквозь слезы
На мать-Украину;
Пусть хоть раз еще услышу,
Как море играет,
Как девушка под вербою
Гриця запевает{26};
Пусть я вспомню на чужбине
Радость молодую,
Пока в гроб чужой не лягу
И в землю чужую!
[Петербург, 1839]
Иван Подкова
Перевод М. Михайлова
В. И. Штернбергу{27}
{28}
I
Было время — на Украйне
Пушки грохотали.
Было время — запорожцы
Жили-пировали.
Пировали, добывали
Славы, вольной воли.
Все то минуло — остались
Лишь курганы в поле.
Те высокие курганы,
Где лежит зарыто
Тело белое казачье,
Саваном повито.
И чернеют те курганы,
Словно горы в поле,
И лишь с ветром перелетным
Шепчутся про волю.
Славу дедовскую ветер
По полю разносит…
Внук услышит — песню сложит
И с той песней косит.
Было время — на Украйне
В пляску шло и горе:
Как вина да меду вдоволь —
По колено море!
Да, жилось когда-то славно!
И теперь вспомянешь —
Как-то легче станет сердцу,
Веселее взглянешь.
II
Встала туча над Лиманом{29},
Солнце заслоняет:
Лютым зверем сине море
Стонет, завывает.
Днепр надулся. «Что ж, ребята,
Время мы теряем?
В лодки! Море расходилось…
То-то погуляем!»
Высыпают запорожцы,
Вот Лиман покрыли
Их ладьи. «Играй же, море!»
Волны
Источник
Кобзар 1838 р.Тарас Шевченко
Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі, Нащо літа молодії, Веселі, дівочі? Літа мої молодії Марно пропадають, Очі плачуть, чорні брови Од вітру линяють. Серце в’яне, нудить світом, Нащо ж мені краса моя, Коли нема долі? Тяжко мені сиротою На сім світі жити; Нема кому розпитати, Чого плачуть очі; Нема кому розказати, Чого серце хоче, День і ніч воркує; Ніхто його не питає, Не знає, не чує. Та й нащо питати? Нехай плаче сиротина, Нехай літа тратить! Плач же, серце, плачте, очі, Поки не заснули, Голосніше, жалібніше, Щоб вітри почули, Щоб понесли буйнесенькі За синєє море Чорнявому зрадливому На лютеє горе! ПриміткиДжерела тексту; – першодрук у «Кобзарі» 1840 (с. 83–87) [«Кобзар» 1840 р.]; – «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 26–27); – чистовий автограф у рукописній збірці «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 2, № 4) [«Поезія Т. Шевченка. Том первий»]; – «Кобзар» 1860 (с. 40–41). Подається за «Кобзарем» 1860. Довільне редакторське виправлення Д. С Каменецького у рядку 31 «Голоснійше, жалібнійше» усувається і відновлюється автентичний текст за рукописом «Поезія Т. Шевченка. Том первий»: «Голосніше, жалібніше» (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 2, № 4). Так рядок друкувався і в двох попередніх виданнях – «Кобзарях» 1840 і 1844. Датується орієнтовно: 1838 р., С.-Петербург. Первісний автограф не відомий. Найраніший текст, що дійшов до нас, – першодрук у «Кобзарі» 1840. З «Кобзаря» 1840 вірш передруковано з деякими орфографічними змінами та переробкою рядка 16 («Ні з ким веселитись» на «Ні з ким говорити») в «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844. Того ж року з «Кобзаря» 1840 Я. П. де Бальмен переписав вірш (польською транслітерацією) до ілюстрованої ним та М. С. Башиловим рукописної збірки «Wirszy Т. Szewczenka» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 79, с. 69–72). 20 липня 1844 р. Я. П. де Бальмен переслав цю збірку В. О. Закревському для передачі Шевченкові (див.: Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. – К., 1950. – С. 71–72). Вірш поширювався і в інших рукописних списках з «Кобзаря» 1840 (у збірці, тепер неповній, без дати, творів Т. Г. Шевченка і М. Ю. Лермонтова – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 629, арк. 2–2 звор.; «Кобзарі» середини XIX ст. – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 83, с 37–38; недатованому «Кобзарі» – Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 1, с 77–78) та «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 (неповний список 40–50-х років XIX ст. – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 51; список у «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченкові, – Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 3, с 131–132). Після повернення із заслання, готуючи нове видання творів, поет у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (арк. 12–12 звор.) створив нову обробку тексту вірша: виправив рядок 9, вніс виправлення в рядки 10, 15, 21 (заміна порівняльного сполучника «як» на «мов»). Рядок 16 у цьому автографі спочатку збігався з текстом «Кобзаря» 1840: «Ні з ким веселитись», але тут же Шевченко закреслив останнє слово і над ним написав «говорити», подавши, таким чином, рядок за «Чигиринським Кобзарем і Гайдамаками» 1844. Оскільки Головне управління цензури 25 липня 1859 р. не схвалило рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», а дало згоду лише на нове видання раніше друкованих творів поета, нова обробка «Думки» («Нащо мені чорні брови…») не ввійшла до нового видання – «Кобзаря» 1860. Оригіналом для складання вірша в «Кобзарі» 1860 послужив 12-й аркуш розшитого між 28 листопада і 5 грудня 1859 р. рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», виправлений Д. С. Каменецьким. Виправлення Д. С. Каменецького мали на меті наблизити вірш до санкціонованого до нового видання Головним управлінням цензури тексту книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844. У рядках 9, 10, 15, 21 Д. С Каменецький закреслив новостворені Шевченкові варіанти і послідовно відновив давніші друковані варіанти «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844. Інші його виправлення стосувалися орфографії і пунктуації («мені» виправлено на «мині» тощо), а в рядку 31 – мови. Д. С. Каменецький довільно виправив цей рядок («Голосніше, жалібніше» на «Голоснійше, жалібнійше») і, таким чином, запровадив у текст не властиву Шевченкові мовну форму. За цим автографом і з усіма зазначеними виправленнями Д. С. Каменецького вірш надруковано в «Кобзарі» 1860 (с. 40–41; друкування завершено до 15 січня, дозвіл цензора В. М. Бекетова на випуск у світ – 23 січня 1860 р.). З «Кобзаря» 1860 зроблено списки вірша у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 4, с 84–85); у «Кобзарі» 1863–1867 (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 811, арк. 23 звор.–24; криптонім власника: А. Ч.); у «Кобзарі» 1866 (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 842, с 107–108); записній книжці П. М. Волгіна 1872 р. (Державний архів Російської Федерації (Москва), ф. 112, оп. 2, № 636, арк. 36 звор.–37); зошиті І. Д. Гніпова першої половини 70-х років XIX ст. (Державний архів Російської Федерації (Москва), ф. 112, оп. 2, № 709, арк. 2–2 звор.) та ін. Тематично прилягаючи до попередніх «Думок» («Тече вода в синє море…», «Вітре буйний, вітре буйний!..», «Тяжко-важко в світі жити…»), вірш є варіацією народнопісенних мотивів дівочої самотності й сирітства, які Шевченко найбільш активно розробляв у поезіях періоду заслання («Якби мені черевики…», «І багата я…», «Закувала зозуленька…» та ін.). Наводимо фрагменти пісень «Горе ж мені, горе, несчастная доле…» та «Вийду на поле, гляну на море… », що за своїм змістом близькі до Шевченкового твору: Мені тільки пари, що оченьки карі! Тілько ж мені до любові, що чорнії брови! Очі ж мої карі, біда мені з вами, – Не хочете привикати без милого самі! (Труды этнографическо-статистической экспедиции… собранные П. П. Чубинским. – Т. 5. – С. 2). Вийду на поле, гляну на море – Сама я знаю, що мені горе, Сама я знаю, чого я плачу: Бо вже милого повік не зобачу. . . . . . . . . . . . . . . . Пропали мої марне літа! (Там само. – С. 360). Н. П. Чамата Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2001 р., т. 1, с. 84 (канонічний текст), с. 416 (варіанти), с. 602 – 604 (примітки). Попередній розділ | Вище | Наступний розділ |
Источник