Його голова стала сива аж біла тільки брови чорніли
Уривки із твору Івана Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”, у яких описані образи повісті.
“…подивився навсібіч, а вся Україна нині – Кайдашева сім’я”
(Олексій Кононенко)
Цитатна характеристика Омелька Кайдаша
“Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною”.
“Старий Омелько був дуже богомільний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постити; він понеділкував і постив дванадцять п’ятниць на рік, перед декотрими празниками. Того дня припадала п’ятниця перед паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; він вірив, що хто буде постить у ту п’ятницю, той не буде в воді потопати”.
“…батько любить часто ходити до корчми”.
“Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашеві свій напечаток”.
“Його голова стала сива, аж біла, тільки брови чорніли на широкому блідому лиці та темні очі блищали, неначе в ямках, глибоко позападавши під бровами”.
Цитатна характеристика Марусі Кайдашихи
“Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана. куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові й повага до панів. Вона любила цілувать їх в руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними. Попаді й небагаті панії частували її в покоях, садовили поруч з собою на стільці як потрібну людину. Маруся пишала губи, осміхалась, сипала облесливими словами, наче дрібним горохом. До природної звичайності української селянки в неї пристало щось вже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот. Маруся була сердита”.
“Вона любила чепуритись і держала себе дуже чисто. Все на їй було чистеньке, неначе нове”.
“Вона дуже церемонилась і була прохана. Пробуваючи на службі в панів, вона набралась од їх чимало пишання”.
“Вона [Мотря] догадалась, що її свекруха [Кайдашиха] недобра і що під її солодкими словами ховається гіркий полин”.
“В мене свекруха люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне, а як гляне, то од її очей молоко кисне”.
“По другий бiк тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха, неначе циганська голка, в запасцi, в ряснiй бiлiй, як снiг, сорочцi, в здоровiй хустцi на головi. Слiпе око бiлiло нiби наскрiзь, як вушко в голцi, хоч туди нитку затягай”.
“Чорна здорова хустка чорнiла на бабi Кайдашисi, неначе горщик, надiтий на високий кiлок”.
Цитатна характеристика Карпа Кайдашенка
“Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами”.
“Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті”.
“Карпо був білявий, але волосся на його голові з вершечка було трохи рудувате”.
“Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди. Його насуплене жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались”.
“Що за люба дитина, мій Карпо, такий слухняний, хоч у вухо бгай. Такий він був і маленьким: оце, було, покину в колисці, піду на город, вернуся, а він лежить — ані писне” (Кайдашиха про Карпа).
“Карпо завсім не слухав її [Кайдашиху], але навіть батька, а покірним він не був навіть малим хлопцем”.
“Він був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові”.
Цитатна характеристика Лавріна Кайдашенка
“Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір”.
“Мого Лавріна, проше вас, хоч у пазуху сховай, а як іде селом, то дівчата аж перелази ламають” (Кайдашиха про Лавріна).
“«Який гарний парубок, хоч і білявий, які в його веселі очі» — подумала дівчина, поглядаючи скоса на Лавріна”(Мелашка про Лавріна).
“Мелашка впізнала Лаврінову русяву кучеряву голову, рівний лоб, рівний тонкий ніс”.
Цитатна характеристика Мотрі Довбишівни
“Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям і трохи з злістю. Сонце било на Мотрю косим промінням, освічувало її з одного боку, обливало жовтогарячий кісник на голові та червоне намисто на шиї”.
“Але Мотря була не з таківських, щоб комусь покорятись”.
“Мотря стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як Карпо, з широким лобом, з загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в однiй сорочцi i в вузькiй запасцi. Хазяйновита, але скупа, вона втинала одежу, як тiльки можна було обтяти. Вузька запаска влипла кругом її стану. В великiй, як макiтра, хустцi на головi Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою”.
Цитатна характеристика Мелашки Балашівни
“З-під квітки виринула з колосків голова з чорними кісьми і неначе поплила понад колосками. Лаврін углядів, що ту чорноволосу голову двічі обвивали жовтогарячі кісники, а за кісники були затикані цілі пучки червоного маку. З жита ніби виплила молода дівчина з сапою в руках. Лаврін задивився на неї й покинув запрягати другого вола. Дівчина прийшла до Росі, стала на плисковатому камені й почала мити ноги. Лаврін знехотя задивився на її чорні брови.
Дівчина перейшла через греблю, ступила на місток на лотоках, сперлась на поренчата й задивилась не так на воду, як на свою вроду. До неї з води виглянуло її лице, свіже, як ягода, з чорними бровами. Дівчина милувалась собою та червоним намистом на шиї.
Лаврін стояв під вербою недалечка од дівчини й дивився на неї. Сонце грало на червоному намисті, на рум’яних щоках. Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк.
Лаврін дивився на дівчину, як вона спустила на щоки довгі чорні вії, як вона потім повернулась боком, дивилась на воду, на скелі, як блищав її чистий, рівний лоб.
«Ой, гарна ж дівчина, як рай, мов червона рожа, повита барвінком!» — подумав Лаврін, запрягаючи другого вола”.
“Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своïй розмовi несамохiть вкидала слова пiсень”.
“Мелашка була молода, незугарна до важкої роботи…”
“За бабою стояла Мелашка в бiлiй сорочцi, в червонiй новiй хустцi, з зеленими та синiми квiтками, в зеленiй ситцевiй ряснiй спiдницi. […] Мелашка розцвiла i стала повнiша на виду. Її очi, її тонкi брови блищали на сонцi, а лице горiло рум’янцем од вискiв до самого пiдборiддя. […] Мелашка сяла, як кущ калини, посаджений серед двору”.
Цитати узято із видання Нечуй-Левицький І. С. Микола Джеря; Кайдашева сім’я: Повісті / Іван Нечуй-Левицький; Вступ. стаття та приміт.: Н. Є. Крутікова. — Донецьк: Донбас, 1979. — 271 с.
Источник
– Не питай старого, а питай бувалого, – сказав Лаврiн. – Карали ви Мотрю, карали вже й Мелашку i без господа; буде з нас тiєї кари.
З того часу Лаврiн загарбав хазяйство в свої руки. Батько мусив мовчати i рiдко коли вмикувався в хазяйство. Вiн бiльше майстрував, заробляв грошi, постiв усi п’ятницi та з горя, сливе, щодня вертався ввечерi додому з шинку п’яний. Його голова стала сива, аж бiла, тiльки брови чорнiли на широкому блiдому лицi та темнi очi блищали, неначе в ямках, глибоко позападавши пiд бровами.
Раз у спасiвку старий Кайдаш пiшов в суботу на вечерню. Сонце стояло над лiсом. Церква була порожня. В бабинцi стояла одним одна баба. Кайдаш став навколiшки i бив поклони. Дяк спiвав жалiбну церковну пiсню. Коли це чує Кайдаш, щось потягує тоненьким голосом за дяком. Голос лився, як срiбло, десь зверху. Вiн пiдвiв очi й глянув на iконостас. Зверху на iконостасi стояв чималий золотий хрест з терновим вiнком на перехрестi, а по боках коло хреста стояли навколiшки два позолоченi янголи. Кайдаш глянув на янголiв, вони розтулювали роти i спiвали разом з дяком тоненькими голосами. Кайдаш стривожився й одвiв очi. Глянув вiн на намiснi образи, i вони спiвають, а разом з ними спiвають усi образи в церквi… Кайдаш перелякався i став на ноги. Слухає вiн i дивується. Кайдаш повертав головою на всi боки, всi образи спiвали. Дивиться вiн на образ Варвари. Варвара заворушила пальцями, повернула очима; на їй убрання замаяло. На образi Параскеви П’ятницi – з розкiшними, розпущеними по плечах кiсьми, з квiтками на головi – квiтки на головi затрусились, неначе од вiтру. Параскева П’ятниця повернула очима на його, мов жива.
Кайдаш злякався i вийшов з церкви. У притворi на стiнi висiв здоровий образ страшного суду. Кайдаш глянув на його скоса; на образi внизу була намальована в пеклi здорова коняча голова з бiлими гострими зубами; та голова засмiялась до його. Полум’я в її ротi загойдалось, мов свiчка од вiтру. Невеличкi постатi грiшникiв та чортiв в зубах заворушились, мов комашня. Маленькi хвостатi та рогатi чортики висолопили до його язики.
Кайдаш перелякався, одвiв очi од страшної картини i вийшов надвiр. Вiн сiв на схiдцях i схилив голову. Надворi було тихо, як у хатi. Сонце стояло низько над самим лiсом i пронизувало свiтом верхи лiсу, зеленi, як трава на степу. Над лiсом од сонця тяглися неначе довгi стьожки та стрiчки, витканi з свiтла й золота. На заходi стояла одним одна хмарка на чистому небi, вся золота, з червоними краями.
Смутне Кайдашеве блiде лице освiтилося рожевим свiтом, наче лице в мерця. Вiн пiдвiв блискучi очi, глянув на лiс i побачив, що над самим шпилем, серед лiсу, на хмарцi стояв чоловiк, прозорий, як туман, i неначе кивав рукою до його, нiби кликав.
Кайдаш встав i пiшов з гори. Вiн зiйшов вниз, пiшов далi шляхом, а те диво на хмарi одсунулось од його ще далi за лiс. Вiй вийшов на гору за село. З гори було видно широку долину, обставлену горами, вкритими лiсом; в долинi блищала Рось.
Кайдаш пiшов на греблю, не знаючи для чого. Колеса в млинi крутились, вода шумiла й розливала голосний гук по долинi. Коло млина стояли вози, вештались люди. Проз Кайдаша проїхав чоловiк возом, а далi пролетiв пан на баских конях i трохи не зачепив його колесом.
Кайдаш оступився на кiнець греблi i трохи не впав у воду. Вiн напружив свої сили, одскочив набiк i опам’ятався.
– Боже мiй! Де це я? Чого це я зайшов на цю греблю? Чи менi треба було йти до млина, чи в Бiєвцi? – питав сам у себе Кайдаш. Вiн згадував i нiчогiсiнько не згадав, вернувся у Семигори i тiльки тодi згадав, що був у церквi, що з ним там дiялось щось чудне.
Кайдаш уже смерком вернувся до хати. Сiм’я вже повечеряла й полягала спати. Вiн пiдiйшов пiд дверi й хотiв постукать. Коли гляне – з-за угла кинулась на його собака, здорова, як годований кабан, з кiнською головою, з рогами i заблищала страшними очима. Вiн оступився назад i махнув на неї руками. Гляне вiн, аж до його лащиться сiрий Барбос.
Кайдаш увiйшов у хату. Кайдашиха засвiтила лампу, думала, що вiн був у шинку i зараз почне коверзувати. А Кайдаш сiв кiнець стола, блiдий, як смерть, i задумався.
“Боже мiй! Що це зо мною дiялось? – думав Кайдаш. – Чи це мене бог карає за грiхи, чи показує свою ласку за правду?”
– Де це ти бродиш? Чого ти став такий жовтий, як вiск? – питала в Кайдаша жiнка.
Кайдаш махнув рукою, послався на лавi i лiг спати. Другого дня в недiлю Кайдаш ходив цiлий день смутний та задуманий. В понедiлок вiн пiшов в поле косити, а нудьга давила його, як камiнь. Вертаючись з поля, Кайдаш забалакався з людьми коло шинку, зайшов з ними в шинок i випив пiвкварти горiлки. Iде вiн через греблю попiд вербами, коли гляне в воду, з-пiд греблi вискочив чорненький хлопчик з маленькими рiжками, з здоровою головою та й побiг за ним слiдком. Кайдаш пiшов швидше, а чорний хлопчик бiг за ним та приказував за кожним його ступенем: туп, туп, туп, туп! Кайдаш обернувся й махнув на хлопця косою. Хлопець неначе в землю ввiйшов. Кайдаш пiшов через мiсток, коли оглядається, а хлопець знов бiжить за ним по мiстку та все приказує: туп, туп. Кайдаш пiшов стежкою понад ставком, з берега плигали цiлими сотнями маленькi, як жаби, чортики, пiрнали, знов виринали й дражнились з його язиками.
Кайдаш прийшов додому. Ввiйшов вiн у двiр, дивиться в той куток, де росли густi колючки, аж там замiсть колючок ростуть маленькi чортики з рiжками, схожими на цвяхи. Кайдаш махнув косою, i йому здалося, що тi чортики полягли покосами та тiльки нiжками дригають. Вiн викосив усi колючки, коли гляне за двiр, аж i там, замiсть кропиви та лопуху, ростуть чортики. Кайдаш давай косити кропиву. З хати повиходили сини й невiстки. Карпо гукнув до батька:
– Що ви, тату, робите? Чи вам дiла нема, що ви косите на вулицi кропиву?
– Еге, кропиву! Добра кропива! Хiба ти не бачиш, скiльки наросло тих чортiв, бий їх сила божа! Ось я вас, проклятих, усiх викошу!
Сини й невiстки бачили, що батько п’яненький, i почали над ним глузувать. Кайдашиха вийшла з хати й почала його лаять.
В той час з поля йшла череда. Кайдашевi здалося, що на кожнiй свинi сидить верхом по чортовi. Чорти волокли довгi хвости по землi, штовхали свиней пiд боки ногами й поганяли їх макогонами та кочергами. Свинi вибрикували, неначе баскi конi, а чорти гецали зверху та махали руками.
– Жiнко! Чи ти бачиш, що то їде верхом на свинях?- крикнув Кайдаш до ж iнки.
– Схаменися, п’янице! Чи ти здурiв, чи ти знавiснiв! Гаращо вже горiлки напився!
– Еге, здурiв! Чи ти ба! Чорти їдуть верхом на свинях! А бий вас сила божа! Дух святий при нас i при хатi! А ондечки на панському бугаєвi якийсь сидить пузатий, та витрiшкуватий, та рогатий! Такого оканя та пузаня я й мiж панами не бачив. А бодай вас хрест побив! А ондечки мiж вiвцами скiльки їх плутається.
– Та йди в хату та вечеряй! – крикнула на Кайдаша жiнка. – Та протри, лишень, свої п’янi баньки!
Кайдаш увiйшов у хату. На коминi блимала лампа без скла й бiльше чадила, нiж свiтила. Глянув Кайдаш за стiл; на покутi сидить чумак, з котрим вiн стрiчався в Криму, ще як парубком чумакував з батьком. Коло того чоловiка сидить Кайдашiв покiйний батько i неначе розмовляє з тим чоловiком. Кайдаш придивлявся до їх, впiзнав чумака й батька, сiв i собi кiнець стола i почав з ними балакать.
В хатi всi стривожились. Усiм було не до смiху. Кайдашиха перестала вже лаяться.
– Омельку, стань та помолись богу! Що це з тобою дiється?
– Еге, а хiба ти не бачиш, що батько прийшов до мене в гостi та ще з херсонським чумаком, – говорив Кайдаш.
Молодицi полякались. Мелашка побiгла до сусiдiв i покликала кiлька чоловiкiв. Чоловiки прийшли i почали вговорювати Кайдаша, щоб вiн помолився богу та лягав спати. Кайдаш став перед образами i почав голосно молиться, як моляться маленькi дiти. Кайдашиха хрестила ножем вiкна й дверi, дiстала пляшечку свяченої води i дала Кайдашевi напитись. Мотря побiгла за бабою Палажкою. Палажка на селi була знахуркою. Кайдашиха на той час забула за свою змажку та колотнечу з Палажкою.
Одчинились дверi; з темних сiней увiйшла в хату баба Палажка повагом та тихо, в бiлiй катанцi, зав’язана чорною хусткою. Вона так загорiла в жнива, що її вид чорнiв, та ще проти бiлої свити, неначе був помазаний сажею. Маленькi чорнi очi блищали, як жар.
“Чорна, як сам чорт, – подумала Кайдашиха, – ще перелякає мого чоловiка”.
Баба Палажка переступила порiг i зараз почала хреститись та нашiптувать. Вона вступила в хату, неначе пiп прийшов з молитвою.
– Чи ти ба! На Палажчинiй головi чортячi роги! – сказав Кайдаш.
– Iду я, раба божа Палажка, до раба божого Омелька все лихо одганяти з його жил, з його жовтої костi, з його червоної кровi, з семидесяти суставiв. з його сивого волоса, з його голови, з його булави, з його очей, з його плечей. Зiйди на тi болота, на тi очерети, де глас божий не заходить, де люди не ходять.
Кайдаш стояв серед хати й голосно молився. Всi вийшли з хати, зостались тiльки з Кайдашем Палажка та Кайдашиха.
Баба Палажка налила в миску з кухля води, влила з пляшки трохи свяченої води, вкинула в воду жарину й шматочок печини, взяла в руки веретено, вмочила його в воду i черкнула шпилькою навхрест по крисах миски; потiм взяла нiж, вмочила його в воду i знов черкнула ним так само по мисцi, та все нашiптувала:
– Як пiшла я понад очеретами та болотами та зiйшла я на високу могилу: ой там на могилi, на Осi-янськiй горi, там стоїть церковця, бубликом замкнута, медяником засунута. Одкусю я медяника, одкусю я бублика та ввiйду в ту церковцю. Свята святиця, небесна цариця! П’ятiнко-матiнко, i ти, святий понедiлочку, божий клюшничку! Мокрино, Марино, Агапiте, Алипiє, Iване, Дем’яне й ти, Миколає, Мирликийський чудотворче! Пом’яни, господи, раба божого Омелька, та тi книжки, що в церквi читають: єрмолой, бермолой, савгирю i ще й тую, що телятиною обшита. Радуйся, Охрiмку й Пархiмку i ти, невiсточко, свята покрiвонько, що в лаврi замурувалась. Наберу я в черепок хуху, та виллю я на раба божого Омелька. Алилуй же його. господи, i шарпни його по боках, по ребрах, по кiстках, по чреслах, коло його скотини. Хрест на менi, хрест на спинi, уся в хрестах, як овечка в реп’яхах. Помилуй його, безкостий Марку, сухий Никоне, мокрий Миколаю! Сарандара, марандара, гаспида угас, василиска попер! Амiнь бiжить, амiнь кричить, амiня доганяє!
Баба Палажка дмухнула на воду тричi навхрест i дала Кайдашевi напитись. Потiм вона викликала Кайдашиху в сiни й звелiла їй утопить в горiлцi маленьке цуценя, намочить в тiй горiлцi на три днi оселедця i дати ту горiлку Кайдашевi на похмiлля. Кайдашиха витягла з скринi чималий шматок полотна ще й копу грошей i дала Палажцi за труда.
Кайдашиха так зробила, як їй раяла Палажка. Кайдаш, нiчого не знаючи, як напився тiєї знахурської горiлки, заправленої цуценям та оселедцем, то пив поспiль три днi. Кайдашиха тiльки рукою махнула й послала його до священика. Кайдаш розказав йому про своє нещастя, найняв молебень Iсусовi й акафiст богородицi, ходив говiти в Богуславський монастир. Вiн перестав пити на той час, i дiдьки перестали йому привиджуватися.
– Це моя смерть iде за мною, коли вже до мене приходив небiжчик батько, – говорив Кайдаш.
– Добра смерть, коли ви, тату, й не перестаєте пити, – говорив Лаврiн.
Од того часу Лаврiн забрав у свої руки i воли, i вози, i все господарство. Загнали дiти батька на пiч на одпочинок.
– Був я колись Кайдаш, а тепер перевiвся на маленького Кайдашця, – говорив Кайдаш за чаркою горiлки в шинку.
Терпiв Кайдаш, а далi не витерпiв: знову почав заходити в шинок.
Источник